8.12.2002 ______ театр ім. Марії Заньковецької

* День п'ятий, останній
Збіґнєв Намисловскі та Войтек Мрозек
із проектом "MOZART GOES JAZZ"

Крапка над "Ї"
(Фінішна крива "JazzBez...2002")
або без "Джазбезу"???

Чому крива? Бо не так все у джазі просто і прямо, як не видається на перший погляд. Чому фінішна? Бо сьогодні, 8 грудня, у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбувається закриття ІІ Українсько-Польського джазового фестивалю "JazzBez...2002", який тривав п'ять днів (вечорів і напівночей, варто зауважити) у Львові і паралельно три дні в Перемишлі.
Страшно подумати, що це - останній концерт (цього року, звісно), що завтра ввечері не можна буде нікуди піти, бо ніде нічого не буде, маю на увазі джазбез... І ми залишилися БЕЗ. Ось іще одне прикре значення, яке ностальгійно і вперто нагадуватиме про нестачу чогось неймовірно близького, прекрасного, ліричного, приємного, чуттєвого, мелодійного, несподіваного, джазового, для кожного - чогось свого... Розчулена до сліз. Завтра ж почну навчатися гри на... ще не вирішила достеменно, на чому... Бо згадую Шацького та Надольського - мариться барабан, Кота, Валентайна та Войташика - сниться труба, Муняка, Барона, Яремчука, Намисловського - шалію від саксофону, Ізбінські, Каполка - тремчу від гітари, Шаріфова, Соляника, Боня, Половини - "тащуся" від фортепіано і т.д. і т. п.

Тобто це просто якась джазоманія!!! Джазофілія, безджазофобія, оджазбезнення та інша фестивальна байда, коли катастрофічно хочеться кайфонутися джазом, а - нема!!! Чекати - брак терпіння, а постфестивальний синдром розчленовує єство на мацюпонькі джазики і безики, тоді довго доводиться зшкрябувати себе докупи, визбирувати зі сходів, столиків, келихів, свічок "Порохової Вежі", витягати себе по шматках із нутрощів інструментів та колонок, стікатися із залишками звуків зі стелі та стін, коротше, влипла ти, кобіто, по самі вуха у той джаз і навряд чи допоможе тобі щось інше, як не "JazzBez...2003"!!! Але ж до нього ще стільки кілометрів марафону тиші! Якщо й не тиші, то все одно затишшя...
Тож, розчулилася я не на жарт, під гру Войтека Мрозека, Збіґнєва Намисловскі та камерно-симфонічного оркестру LEOPOLIS (і не знаю, чи вони в тому винні) хотілося ревти, кричати, тупати ногами, бігти і цілувати музикантів, трощити інструменти, набити комусь пику, бажано спонсору чи організаторові, а може, зовсім не набити, танцювати в партері із Йорґосом Скольясом, наступаючи на ноги усім, кому ми будемо заважати дивитися концерт і хто буде ставити нам підніжки, дати копняка першому ліпшому, вже байдуже кому, заспівати багатоголоссям із залом, облитися пивом і промокнути наскрізь, тихо і виснажено сісти під сценою, закрити долонями обличчя та глибоко зітхнути (ось така амбіваленція!!!), бо все прекрасне в нашому житті - глобально вічне, а локально - не дуже... Того від джазу без кордонів, границь, фальшу, лімітів, слів, рас, національностей тощо завтра залишиться окрім матеріалів, фото, статей, спогадів, записів, (може, бодуна), просто частка БЕЗ.
Що лякає, бентежить, залишає надію (яка хоч і помирає останньою, та все одно помирає) на наступний рік... Затягло мене, як завше, у той песимізм... Але в цілому, так не мало би бути, бо настрій концерту, грандіозного сейшну та всіх до того причетних був навдивовижу оптимістичним! Мало того, нас запевнили, що наступного року фест неодмінно відбудеться, незважаючи на політику, економіку, президентів, але про це - нижче, а зараз про музику, яка лунала того вечора зі сцени та в серцях...

Джазовий Моцарт... Інтригує, ще й як!..
Войтек Мрозек (кларнет),

"Джазовий квартет Збіґнєва Намисловскі":
Збіґнєв Намисловскі (саксофон),
Гжеґож Гжиб (ударні),
Оло Валіцкі (контрабас),
Кшиштоф Гердзін (фортепіано), а також

Philarmonic Chamber Orchestra Leopolis!!!

Хіба не інтригує? Тут вже я безсила передати щось словами. Джаз без. Коментарів. Просто джаз. Просто музика, просто не хотілося, щоб то закінчувалося...

Марія ТИТАРЕНКО